«Ой, я так багато згадала різних моментів. Навряд чи все поміститься в одне інтерв’ю», – каже Олена Олександрівна і стає зрозуміло, що бесіда буде довга і цікава.

Про перші роки існування Львівського медичного фахового коледжу післядипломної освіти, перших слухачів, перші проблеми, тодішні розваги та історію розвитку коледжу розповіла викладачка із 37-річним стажем Олена Олександрівна Назарова.

Олена Назарова – викладач вищої кваліфікаційної категорії, викладач-методист, голова циклової комісії клінічних дисциплін – педіатричних, співавтор та тренер україно-швейцарського проєкту «Діємо для здоров’я». За освітою – лікар-педіатр. За покликанням – наставник, порадник, натхненник та просто чудова людина.

Олено Олександрівно, якими були ваші перші враження, коли ви прийшли на роботу в коледж?

Це було 14 лютого 1986 року, тобто вже 37 років я працюю в коледжі. Тоді приміщення в Лікарні швидкої допомоги на Топольній (теперішня Миколайчука) ще тільки здавалося. На перших порах коледж (тодішнє училище, засноване 1985 року) займав практично дві кімнати на третьому поверсі у діагностичному центрі. Директором була Лєна Федорівна Куліковська. Вона запропонувала мені цю роботу і я залюбки погодилася. Два місяці я ще мусила відпрацювала в поліклініці, але одночасно ці два місяці працювала погодинником у коледжі. Заняття ми проводили у приміщенні лікарні. Коли я прийшла на роботу, фактично це збіглося з етапом переселення, оскільки ми саме остаточно перемістилися на Миколайчука. У штаті ще було дуже мало викладачів. Пам’ятаю, був хірург Володимир Трохимович Бурий і була молоденька викладачка Наталя Костянтинівна Юрченко, яка стала моєю коліжанкою на все життя. Вона давно вже у нас не працює, понад 20 років живе у Німеччині, ми постійно спілкуємося, їздимо одна до одної в гості. Зі мною на роботу прийшла ще викладачка Валентина Іванівна Кісельова, нас одним наказом зарахували, вона також давно вже у нас не працює. А вже з вересня 1986 року почали набирати штат. Оскільки я була однією з перших, мала пріоритет і могла вибрати кабінет. Я вибрала кабінет педіатрії в кінці коридору на першому поверсі. А вибрала його через те, що там був найгарніший лінолеум (сміється, – ред.). Обладнували кабінет своїми руками, і перші стенди з інформаційними матеріалами робив мій чоловік. У нас тоді ще фактично нічого не було, ніякої наочності, повний мізер.

Пам’ятаєте своїх перших слухачів?

Перших слухачів пам’ятаю дуже добре. Серед них були медсестри, з якими я працювала в поліклініці. Прізвищ не назву, але багатьох пам’ятаю в обличчя. Коли бачу своїх слухачів, відразу ж впізнаю їх, кажу «о, ви були в мене на курсах». А вони відповідають: «так, Олено Олександрівно, не один раз. І взагалі ми друзі на фейсбуці». До речі, мені здається, що більшість моїх друзів на фейсбуці – це мої слухачі. Я охоче їх доєдную, тому що стараюся вести фейсбук таким чином, щоб він був цікавим саме для роботи. Мені було трошки за 30, коли я прийшла на роботу, перших слухачів вже не бачу, вони давно на пенсії, на відміну від мене (сміється, – ред.).

Можете провести паралелі, яким був коледж 37 років тому і зараз? Якими були слухачі тоді і зараз?

Люди такими як були, такими й залишилися. Завжди серед слухачів є ті, яким цікаво, які хочуть щось дізнатися, які ставлять багато запитань. І є люди, яким байдуже, яким би тільки раніше піти, відпроситися, щоб встигнути на електричку. Тобто люди не змінилися. Причому це не залежить від віку. Бо іноді може здаватися, що старшим менш цікаво вчитися. Я такого не спостерігаю, бо і серед людей старшого віку є такі, які із задоволенням вчаться, схоплюють нові знання, цікавляться, просять інформацію. І є така молодь, якій байдуже.

А як щодо коледжу?

О, ну коледжу практично не було, це були стіни і педагогічний колектив. Тут важливо наголосити, що у ті часи, кінець 80-х – початок 90-х років, це ж була перебудова, і в державі все змінювалося. Ми, коли починали працювати, більшість викладали російською. Підручники у нас всі були виключно російською, жодного україномовного підручника тоді не було. Коли ж розпався союз і утворилася незалежна самостійна Україна, ми варилися у своєму соці, у нас було мало джерел інформації – інтернету не було, підручники застарівали, нові не видавалися жодною мовою, тому було важко шукати інформацію. Звичайно ми ходили по бібліотеках, була створена наша бібліотека, але з інформацією було зле. Плюс тоді не було такого обміну інформацією між різними коледжами, яка існує зараз. Про матеріальну базу взагалі мовчу. Тоді не було такої наочності. А муляжі нам були потрібні, тому що невідкладна допомога викладалася в усіх групах від початку. Це дуже важлива дисципліна і дуже важливі навички, зрозуміло, що їх треба відпрацьовувати практично. А муляжів не було зовсім. І ось наша директор Лєна Федорівна замовила муляж на якомусь виробництві закордоном. Оскільки доставки не було, мене відправили за тисячу кілометрів у відрядження під час моєї відпустки забрати цей муляж. Я поїхала, прийшла на виробництво, але муляж мені не віддали. Виникла якась затримка із проплатою. Два тижні я чекала, поки надійде оплата. Врешті забрала муляж. Це був «Федя». Він був як старі ляльки, обличчя з целулоїди, ватні тканинні руки та ноги, грудна клітка в нього була така як треба, для того, щоб можна було відпрацьовувати непрямий масаж серця. Він був вбраний у синій трикотажний бавовняний спортивний костюм з тих, що на колінах дуже витягувалися, коли їх носили. А зверху була військова форма. Ще у нас була «Анночка» – імпортний муляж, здається німецький. Багато-багато років потому я дізналася, чому така назва. Муляжі для відпрацювання практичних навичок почали виготовляти ще в 19 ст. і ось обличчя для цього першого муляжа жіночої статі взяли від молодої дівчини, яка втопилася в Парижі в Сені. Її звали Анна. Звідси й назва муляжів. Поки у нас не з’явився «Федя», ми позичали муляж на кафедрі анестезіології і реаніматології медінституту. А після «Феді» звичайно вже отримували й інші муляжі. Але такої кількості симуляційних манекенів як зараз – ми тоді навіть не уявляли, що таке можливо. Те, що ми маємо зараз, це не те, що небо і земля, це просто інше життя. Це не до порівняння. Сьогодні можливості настільки великі, жаль, що мені стільки років – я би пішла ще вчитися і вчитися.

Як змінювався навчальний процес?

Ми багато років працюємо за навчальними програмами, які розраховані на 144 години в місяць. Зараз вийшов новий наказ і з вересня ми перейдемо вже на тематичне удосконалення й будемо працювати інакше. Спочатку ми працювали за навчальними програмами, які видавалися центральним методичним кабінетом підвищення кваліфікації середніх медичних працівників і він видавав єдині програми. Тобто у нас не було можливості ці програми якось коригувати. Ми працювали за стандартом. Вже у часи незалежності ми почали працювати за своїми власними програмами, але ті програми ми розробляли самі. Звичайно, що основа була стара, бо нічого не змінилося, ті самі 144 години, ті самі напрямки. Наказ про підвищення кваліфікації з’явився в 1993 році. Тобто програми ми робили самі. Частково їх затверджували у міністерстві. Усі працювали за приблизно однаковими програмами, але вони були в кожному закладі свої. Були і теоретичні, і практичні заняття, звичайно була проблема з практичними заняттями – через брак наочності. Тоді часто практичні заняття ми проводили на практичних базах у лікарнях, централізованих стерилізаційних, лабораторіях, рентген-кабінетах, дитячих садочках, школах, там, куди могли піти. Однак з тим завжди були проблеми. Тепер ми підписуємо угоду і маємо дозвіл, але ніколи сторонніх людей не хотіли пускати в лікувальний заклад. Також ми самі писали сценарії ділових ігор, самі розробляли алгоритми. Треба сказати, що жоден з викладачів, які прийшли на роботу, не мали педагогічної освіти. Вже пізніше, коли у нас відкрилося вечірнє відділення, до нас прийшли педагоги, тобто люди, які закінчували університет і були з педагогічною освітою. А всі ми маємо медичну освіту і мінімум досвіду роботи. Тому вчилися в дії. На початку 90-х років нас почали відправляти в Київ на курси підвищення кваліфікації саме по педагогіці. І я пам’ятаю, що в 1991 році я 1,5 місяці була в Києві на таких курсах, і власне у столиці голосувала за незалежність України. Звичайно, що якусь базу ті курси дали. Це тепер ми кожні 5 років проходимо підвищення кваліфікації з педагогіки, а раніше педагоги ми були абсолютно самодіяльні. Сьогодні все виглядає інакше. Методичне забезпечення змінилося, з’явилися нові педагогічні технології, про які ми поняття не мали, з’явилося поняття інтерактивного навчання, андрогогіки (навчання дорослих), про які ми раніше не чули. Ми все це вивчали інтуїтивно, розуміючи, що підходи до навчання дітей і навчання дорослих мають бути інакші, ми самі шукали ці підходи. До речі, медична бібліотека, яка зараз є нашим структурним підрозділом, була нам у пригоді, тому що ми могли взяти якусь літературу, в тому числі і педагогічну. Помічною була також педагогічна бібліотека на Зеленій. Ну і потім курси в Київському медичному інституті для викладачів медичних училищ власне в галузі педагогіки. Так що все змінилося кардинально.

А якщо говорити про позакласну роботу, чи були якісь розваги?

Ой, були. Ми всі були молоді. Людей старшого віку тоді у нас практично не було. 30-річні це були найстарші. Розважали ми себе самі. Це було дуже класно. На Різдво, на Новий рік ми ставили ялинку і самі влаштовували розваги для наших дітей, їх було 8-10. Лідія Ярославівна Антонюк була Снігуркою, в неї була довга-довга чорна коса. А Роман Чикайло, покійний на жаль, наш викладач стоматології, був Дідом Морозом. Я була Бабою Ягою. Це так смішно згадати. Ми самі писали сценарій, розважали дітей і розважалися самі. Це була наша власна ініціатива, нам цього хотілося, ніхто нас не змушував. І ще пригадую, що ми охоче працювали на території лікарні, займалися озелененням, висаджували квіти тощо. Нас залучали до того, але біля коледжу ми робили це залюбки. Також ми дуже любили фотографуватися, така була мода. Групи закінчували навчання і в день екзамену ми фотографувалися або на фоні вітражу у холі, або на сходах біля лікарні. Тоді при лікарні працював фотограф і він мав такий підробіток. В мене збереглися ті чорно-білі фотографії, ми там всі такі молоді.

Чому ви обрали для себе саме педіатрію і саме викладання?

Я би сказала, що педіатрія була швидше випадковістю. Я хотіла бути лікарем, але більше мені імпонувала теорія. До інституту я працювала в лабораторії синтезу і апробації нових лікарських речовин. Був такий дослідник Анатолій Потопальський, він займався пошуком нових протипухлинних препаратів. Мене настільки зацікавила дослідницька робота, що перші три роки навчання я була у них в гуртку. З часом усе змінилося, вони перестали займатися гуртковою роботою і я зосередилася на клініці. Чому педіатрія? Дітей я завжди любила, але бажання бути виключно дитячим лікарем не мала. Так склалися обставини. А от викладацьку роботу шукала свідомо. Можливо тому, що сама з родини викладачів, а можливо взяли гору мої особисті якості – мені завжди подобалося викладати і навчати. Я працювала тоді підмінним лікарем, в мене не було постійної дільниці, до того працювала шкільним лікарем і я не була задоволена своєю роботою. Не скажу, що прагнула іти у стаціонар. Не те, щоб я хотіла поміняти фах (такі думки у мене також були), але мене приваблювала викладацька робота. І коли дізналася про створення коледжу, шукала можливості сюди потрапити. Мене взяли, бо набирали штат, а я мала певний практичний досвід, тобто вже не зовсім з інститутської лави. За всі 37 років моєї роботи жодного разу не пошкодувала, що прийшла сюди, а не шукала роботу в стаціонарі чи не лишилася в практичній педіатрії. Бо викладацька робота – це моє. У нас було багато молодих викладачів, які від нас пішли у практичну діяльність, тому що вони того хотіли, в мене ніколи таких бажань не було. Я себе в цій роботі знайшла і вважаю, що я на своєму місці.

Як би ви окреслили правила чи формули успішного викладання?

Повага до слухачів – це, мабуть, перше. Врахування їхніх потреб, тобто їм треба давати таку інформацію, в якій вони зацікавлені, а не голу теорію. І власний професійний розвиток – це обов’язкова умова успішного викладання, бо без особистісного розвитку далеко не підеш. Сьогодні так стрімко розвивається медична наука, хоча, здається, що медсестри особливого стосунку до медичної науки не мають, але тим не менше і в їхній роботі відбуваються різноманітні зміни і треба завжди бути в тренді. Треба самому розвиватися, постійно вчитися, незалежно від того, скільки тобі років. Тільки тоді будеш корисним.

Які поради ви дали б молодому викладачу і молодій медсестрі?

Медсестрі – дуже добре подумати, чи вона підходить для цієї роботи і чи вона хоче працювати на цій роботі. Тому що в цій роботі дуже важлива емпатія і бажання допомагати. Вміння комунікувати – йому можна навчити, воно приходить з часом, але гарної комунікації з пацієнтом ніколи не буде, якщо не маєш емпатії. Медсестрі я би також порадила завжди вчитися. А щодо порад молодому викладачу – також вчитися, тому що без того ніяк, а ще розвивати такі якості, які сприяють якісному викладанню. А саме – вчитися ораторському мистецтву, правильним комунікаціям, новим інтерактивним технологіям – і може якраз це тобі підійде, це буде твоє і ти захочеш цим займатися решту свого життя. Декому вдається поєднувати практичну діяльність і викладацьку, але в коледжі це зробити важко. Це обов’язково для викладачів медичних вишів, а для коледжів немає такого правила, це власне бажання кожного викладача.

Яку роль відіграє коледж особисто для вас?

Це моє життя. Хочу сказати, що 37 років – тривалий період, це добрий шмат мого життя. До того мій стаж був рік до інституту, сім років інституту і десь шість років практичної діяльності. А потім я прийшла сюди викладати і залишилася тут на все життя. Тому коледж – це моє життя і наразі я слабо себе уявляю, якщо це залишу. Безумовно це не єдине, чим я займаюся у житті. В мене багато різних інтересів, але поки що я маю багато планів і мені б хотілося зреалізуватися в якихось інших напрямках своєї практичної роботи. Тому уявити себе без моєї роботи не можу.

На вашу думку, що об’єднує наш колектив?

Спільна мета. У нас спільна мета – це наша просвітницька діяльність. В широкому сенсі. У нашому колективі людей об’єднує бажання займатися тією роботою, якою ми займаємося, і шукати нові напрямки розвитку. У нас дуже активний та творчий колектив. Хочу наголосити, що за всі роки моєї роботи я можу тільки подякувати нашому колективу, людям, з якими я працювала. Тому що у нас завжди був дуже дружній колектив. Звичайно, люди у нас різні, за 37 років змінилися у колективі багато людей. Але в цілому в нас здоровий колектив. І це щастя, тому що я знаю, які колективи бувають. Я люблю всіх наших викладачів, дружу практично зі всіма викладачами, дуже люблю нашу молодь – молоді майбутнє належить і вона у нас чудова. У молоді є чому повчитися, це важливий момент. Меж досконалості немає і вчитися треба постійно. Це мій принцип, я постійно вчуся. Головне, що зараз є така можливість.

Що змінилося у коледжі, коли директоркою стала Леся Григорівна Вовк?

О, змінилося все, правда. Починаючи від ремонтів, закінчуючи повним оновленням матеріальної бази і, безумовно, змінилися методичні вимоги. Бо Леся Григорівна – чудовий керівник, менеджер і натхненник. Це не тому, що я в хороших стосунках з Лесею Григорівною, а тому, що вона така є. Леся Григорівна – третій директор, з яким я працюю. Лєна Федорівна недовго була директором, це була чудова людина, вона створила коледж, вона вклала у нього душу. А Леся Григорівна розвинула коледж до того рівня, яким ми його бачимо зараз. Вона зробила для коледжу стільки, скільки ніхто з попередників не зробив. Напевно, не можна сказати, що коледж почався з Лесі Григорівни, але той етап, який почався з моменту приходу Лесі Григорівни як керівника, його просто неможливо переоцінити.

Оглядаючись назад, який досвід варто було б взяти з 80-90-х років, якщо такий є?

Однозначно це завзяття і бажання вчитися та працювати.

Розмовляла Наталія Фанок